Даремно згадали доблесні наші старі часи, бо йдемо куди — невідомо. А так оглядаємось і говоримо, що соромимося Наву, Праву і Яву знати й обаполи тирла відати і думати. Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ-зоря, яка нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу, аби тая удержана була. Так се душі пращурів суть. І ті світять зорями нам од Їру... ...Однак греки напали на Русь, чинячи злеє в ім'я богів. Ми ж не знали вже, куди тікати і що творити... Права бо є таємно уложена Дажбогом, а по ній, як пряжа, тече Ява, і та створила життя наше. А тоді, коли одійде, смерть наступає. Ява тече і твориться в Праві. ава бо є після них. Доти є Нава і по тому є Нава, а в Праві ж є Ява. Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо є те наше, яко се бо вже найшло на коло нам. Творящу богом силу узріли в собі, бо то дано дар богів, і не потребуємо бо се напраснитй. Се душі пращурів наших од Їру зрять на нас і там з жалю плачуть і виказують нам, що не берегли ми Праву, Наву і Яву, не берегли того, а ще й глузували. Істинно, що не достойні бути Дажбожими внуками. Отож, молячись богам, матимемо чисті душі і тіла наші, матимемо життя з праотцями нашими, які з богами злились воєдино. Правда така, що ми Дажбожі внуки ко уму, а ум великий божий є єдиний з нами, і тому творимо і говоримо з богами воєдино. Бренне бо є наше життя і ми самі також, де князям нашим працювати, живучи в землі з тілом овна, і худоба наша од ворогів утікає на Свередзь.
2а
Муж, ідучи додому, не правий, якщо лише заявляє про права; і правий, якщо слова його з ділами збігаються. Тому сказано здавна, аби ми творили були добро. Як і діди наші казали: тут є і буду так же. За часів злославних і бусих русь була потята рукою ворожою. І злочини творилися. І князь тоді немічний був. І услав синів своїх до брані. А ті варягам піддалися, знехтувавши рішення віча, і на те, що речено вічем, не зважили. Тому ж бо ви розторгнугі і в неволю взяті. І коди речемо нині, що маємо своїх князів, то не є так. До південних країв ходили, щоб узяти землю нам і дітям нашим. А там греки напали на нас, бо ми всілися на їхню землю. І була січа велика і багато місяців. Стократ починала русь і стократ розбита була од півночі до півдня... Отож худобу повели праотці наші, і були отцем Орієм до краю руського ведені, тому що завжди там перебували. Багато злигоднів приніс ранній холод. Отак відійшли сюди й оселились огнищанами на землі руській. І все те сталося за дві теми до суть. А по тих двох темах варяги прийшли і землю забрали од хозарів до рук своїх. Tим бо відробляли в неволі. Був народ родичем з ільмерцями, з єдиного кореня постали роди наші. Хто прийшов пізніше на Руську землю, то і селився серед ільмерців, бо суть братчики наші і подібні до нас, і в небезпеці обороняли нас од зла. Віче мали: що віче вирішить, то так і є; а що не рішено — не повинно бути. Вибирали князів од полюддя до полюддя, і так жили. Ми ж їм допомогу давали, і так було. Зілля бо знали робити, посуд, печений у вогнищах, — і суть бо гончарі умілі. Землю орати чи худобу доглядати ті бо розуміли. Такі й наші отці суть. А прийшов рід злий на нас, напав. І тому змушені були відійти в ліси.
2б
Так і живемо, навчившася, звіра; ловити і рибалитн, еді страху уклонившись. Так- прибули: одну тему і; почали: городи: ставити, вогнища. повсюди розкладати. На другу тему був холод великий, і потяглися ми до півдня там бо суть місця злачні. А там: іронці зайняли: худоби нашой десятину. І прийшли б до згоди, якбж ті могли слово тримати... І потяглися- ми до; полуденного зележажран'я, і було в нас худоби: багато... За Молили Велеса, отця нашого, хай потягне в небі комонь Суражіїв, хай зійде на нас сурі вішати, золоті кола вертячи. То бо сонце наше, яке освітлює домове наші, І перед його лицем блідне лице вогнищ домашніх. Цьому богу вогнику Семурглю речемо показатися і встати на небі і так бути до блакитного світа. Наречемо його іменем Вогнебога і йдемо трудитися, як і всяк день, молитвою зміцнивши тіло, поївши, йдемо до полів наших трудитися, як боги веліли кожному чоловікові, що повинен трудитися на хліб свій. Дажбожі внуки ви, улюбленці божеські, і боги мало не десниці тримають на ралах ваших. Заспіваймо славу Суражію, і так мислимо до вечора, і п'ятикратне славимо богів на день. Пиймо сурицю на знак благості і спільності з богами, які є в небі, так бо п'ють за щастя наше. Заспіваймо славу Суражію, і ось комонь злат Суражіщіїв скаче в небесах. Додому йшли, потрудившись. Там огінь розкладали і їли покорм наш. Речемо, яка то є ласка божеська до нас, і одійдемо ко сну. А день прийде — і тьмі безкормиця. Так ось давали десятину отцям нашим, а соту — на власове. І так пробували славні, яко же славимо богів наших і молимося про тіла, омиті водою чистою...
зб
Інша бо кров є свята кров наша. Про те мовилося, як обирали князів старотці наші. І так правили п'ятнадцять віків через віче. А збиратися на нього і судити будь-кого із старшин годилося вночі... І так правили наші отці. Всяк міг слово сказати — і те було благом. Захищалися од хозарів... по вікові Трояню, які перш осіли з синами своїми і внуками наперекір рішенню віча, бо у русів не було іншої ради, крім віча. Хозари пішли на них війною, а в них не було воїв... Ї тривала та розторгавиця п'ятсот літ. І не закінчилася скоро, й обернулася нам тяглом хозарським. Бо поки боруси билися, на нас наповзли вороги численні. А внук троянен був самотен при багатьох друзях і був (у полон) уведений...
4а
Почалося життя важке... А був тут у степах боярин Скотень, що не піддався хозарам. Сам будучи іронцем, од Їроні допомоги просив, а ті прислали кінноту, і хозари були відігнані. Інше боярство лишилося під хозарами, які дійшли до града Київського і там осіли. Ті ж русичі, які не захотіли бути під хозарами, пішли до Скотеня; там поблизу й отаборилася русь. Їронці не чіпали звичаїв наших, ні рабів не брали, отож лишили русам життя русів. А хозари брали до своєї роботи людей і велике зло чинили дітям і жонам. А тоді і готи-грабіжники напали на русь, що осіла коло Скотеня, а тії взялися за мечі, і пращурове наші виступили проти них. Тут кіннота іронців вступила в бій і розбила готів. Розтрощені були готи, втекли з поля. То бо кров боруська лилася, і чермна земля була. Перунами розтрощила русь землю готську і мечами знищила всякого, а землю їхню, як відомо, до своєї приєднала. А тут і хозари в наш час ратний пішли на нас. І тут бо руси кинулися до битви, як леви, і сказали: «Пропадемо, якщо Перун про нас не подбає». І той їм допоміг готи були розбиті, а хозари перші спробували праху, вперше були розтрощені. А русь звернулася до них і сказала: «А що ще буде?» Хозари тікали до Волги од Дону і Дінця, там, сором маючи, розбіглися вої їхні, покидали на землю мечі свої, тікаючи вже вкотре перед очима нашими. Готи змістились і відійшли на північ, і там зникли, йдучи далі. Русь же ввійшла до цієї землі, взятої до Русі до рук, утерла руки свої і сказала: «Прийшла ж милість божа! Хвалімо Дажбога нашого і Перуна-златоуса, які були з нами». І так уперше заспівали славу богам на землі чужинській. І сказала руськолунь: «Та є земля, і треба немало старатися, щоб утворилася земля наша». А хозари, в бою дощенту порубані, шукаючи інших земель, остерігаючись руськолуні біля Києва і в Лузі, утвердилися на Дону після готів.
4б
Багатьох захопили в поході з собою, отож і терпіли ті од них, бо були вони вільні і ворожі до пращурів. Велес бо навчив тих землю орати і зерно сіяти. Так захотіли ті пращури огнищанами стати і бути землетрудичами. Говоримо бо, як се мовиться в нашій землі, а не так, як греки, жадаючи за рахунок руського народу зростати, болгарам підкорити і примусити свою худобу водити в полях злачних. І вибирали тих (князів) із своїх старійшин, од роду до роду так се правили. За десяток віків забули своє родство, і так роди жили окремими племенами. Се називаються ті поляни, свередзі і деревляни: тут бо всі руські, од руськолунян походячи. Окремими є сумь, весь і чудь — і звідти прийшла на Русь усобиця. За другу тисячу літ підпали розділу і лишились у самотності, і почали на чужих у неволі працювати — спочатку на готів, які міцно їх тримали, а потім — на хозаринів, як ті з'явилися з каганом... А той був приятелем нашим і спершу були купцями на Русі. Спочатку були велеречиві, а потім стали злі і русів гнітити стали... Сказали ті: «Куди підемо від них? Де життя вільне знайдемо? Ми великі сироти, божеська рука од нас одвернулась». І так на двадцять тисяч літ не могли сутворитися до Русі, а там прийшли варяги і взяли ту... Були ті синове влці: русь же повернулась од півночі, Знову не мала можливості... В лісах ільмерських зібралась і там є. Києву ж дана частина мала, там бо всілися варяги, які захопили владу після венеда Святояра... Так узріємо навіч того боярина, героя нашого, який розбив готів із Скотичем. І була славна подія од приходу слов'янського люду на Русь тисяча третього року, як нагле грабіжники напали на нас. Тоді Святояр був єдиним князем, якого боруси вибрали на руськолуні. А той взяв руськолунь і борусів, озброїв їх і пішов на готів од Воронженця. Було там десять тем відібраних боянів кінних, не піших. І так напав на них. Січа була зла і коротка, і та буйствувала була до вечора. Ї були по готах.
4в
Русі бо приглянулася земля та і досі. А в той час ішли до Києва варяги з купцями і побили хозарів. А каган хозарський звернувся до Скотеня, просячи допомоги. Відкинув ту просьбу Скотень і сказав: «Допоможете самі собі». Віче руськолуні веліло готувати оборону, бо ворожа сила насувалася до землі Воронженця. Воронженець був давній, за багато віків оснований далеко од нападників. А та ворожина дійшла до Воронженця і взяла його, і там осіла. Се Русь була відрізана від заходу сонця, а інші пішли до сури на південь і заснували Сурожград біля моря, що належало грекам. Там кріпив град Сурож Білояр. Криворіг, був тоді князь русів, пускав білого голуба: Куди той полетить, туди і йти. А той полетів на греків. Криворіг пішов на них війною і розбив їх. Тут бо греки, як лиси хвостом вертячи, дали Криворогові золоте руно і комонце стребні. І Криворіг утримався на Сурожі. А вони, греки, були на Голуні. Криворіг догодився, аби руси одкрилися там. А потім греки напустили на них боянів у залізах і побили їх. Багато крові руської пролилося на тій землі. І ні стягу не лишилося русичам. Іллірійці сказали, що ми нерозумні, і прийдуть нам помагати... Пом'янемо тих, що свою землю руську удобили, і наших старійшин, які бо стратили сили, русь, на тих бойовищах з ворогами нашими. А кров їхня удобила землю нашу. Сущі бо боги, які, з Перуном ділячись, накували мечі свої до ворогів іних. Ми ж їм помолилися нам у поміч...
4г
Сурожу бо святому бути над нами. А йдемо куди — знаємо: по землі на гори і в луку моря. А і то всякий день звертаємо погляд свій на богів, які є світ, його ж звемо Перун, Дажбо, Хорс, Яр та іншими іменами. Так співаємо славу богам і живемо милістю божою, допоки й життя. Се лишилися Сурожа — там вороги наші, які у темній ямі повзають і погрожують нам хворобами, Маром-Марою і кінцем життя всім. Явитися богові сильному і бити пітьму мечем-блискавкою. Хай та здохне, хай сяйво світить на нас і до нас і видно всім. Перша слава Сурію стлудіду є, той прогонить зло. Із тієї темені ізійшло, іздибилося зле плем'я дасуво. А те зле племено на пращурів наших набігло, напало, І багато людей було забраних і померлих. А той Ор-старотець казав: «Ідімо од землі цієї, де хуни братів наших убивають. Тоті бо криваві хвостаті звірі нашу худобу крадуть і дітей убивають». То бо той старотець сказав: «А підемо до іншої землі, в якій течуть меди і молоко, і та земля є». Ї рушили всі і троє синів Орієвих — Кий, Пащек і Горовато, звідки і три славні племена виникли. Сини були хоробрі, вожді дружинам. Отак сіли на коней і рушили. За ними їхали молодші дружини; йшла худоба — корови, пов'язані бики, вівці; їхали діти, старотці і матері, жінки, як марні люди. Ї так просувалися до півдня, до моря, мечами разячи ворогів, ішли до Гори великої, до долини травної, багатої злаками. Там і оселився Кий, що був засновником Києва. Та то був престол руський. Багато крові коштував той похід слов'янам. Анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував. Бо кров є свята. А кров наша про те каже, що ми русичі всі. Не слухайте ворогів, які кажуть: нема у вас доблесті. Од отця Орія походимо, і той час од часу народжується серед нас; і пов'язано се сяк бо є до самої смерті... Не забудемо також ільмерців, які нас охороняли. Були не окремі, а з нами злилися і кров свою давали і за нас. Давно були на Русі хозари, зараз варяги; ми ж русичі, аж ніяк не варяги... Залишимо на суру молоко наше в травах на ніч, додамо до нього щавлю й іних трав, як говорили прастаротці, і даймо се суритися. І пиймо тричі на славу богам і п'ять разів щодня. То бо наше старе почитання богам повинні потребити, і треба та буде пов'язом поміж нами. Ані Мара, ні Морока не сміємо славити. Ті бо то диви є нашим нещастям... Наші діди в небесах... ІІ. На Прип'яти і біля гори Карпатськой
5а
З підкорення се починали ми те заселення. Мовимо, що так літ за тисячу п'ятсот до Діра пішли прадіди до гори Карпатської і там оселилися і жили ладно. То бо родами правили отці-родичі, а старійшиною роду був Щек, од оріян той був. Паркун благоволив нам, і завдяки йому жили спокійно. І таким було життя п'ятсот літ, а потім подалися на схід сонця і пішли до Дніпра. Та бо ріка є, що до моря тече. І там на півночі оселилися на ній. І називали Дніпро Прип'яттю, як і отці називали Дніпро Прип'яттю. І там жили п'ятсот літ. І віче правило, і боги оберігали од багатьох ворогів, які звалися язиги. Iллірійців там багато осіло і стало огнищанами. І там худоба водилася в степах, і там тільки богами оберігатись могла. І так, як говорили, відпочили, і наскладали немало золота, і жили заможно.
5б
Так се язиги розвернулися на південь, залишивши нас. І так ми йшли, ведучи худобу — корів своїх і биків. І тут побачили багато птахів, які летіли до нас. А ті галки і ворони від покорму летіли — була покормка велика у степах. То ж бо ті племена костобоків напали і багато було втрат. І кров лилася тут, коли враз сікли голови ворогам своїм, а ті вороння поїдало. І там Стрибог свистів у степах, а Борей гундів до полуночі, тривожачи нас. Тут була січа велика — язиги і костобоки билися із злими втікачами і крадіями худоби нашої... І була та убориця за двісті літ (до нашого часу). І наші родичі відійшли до лісів і там оселилися. А за сто літ з'явилися там готи Германаріха, злоблячись на нас. І тут була убориця велика: готи були потіснені і відтручені до Дінця і Дону. А Германаріх пив вино, що буде любим братом поза воєводами нашими. І так все владналося, почалося нове життя.
///. Війни з готами і гунами
6а
Од Ора були наші отці спільно з борусами до приходу на Рай-ріку, на Дніпро і до Карпатської держави. По родах ті правили від імені родичів і віча. І всяк рід називався іменем своїх родичів, які правили, і звідки прийшли до Гори також. А князі і воєводи-отці вели людей битися з ворогами во славу Перунову. І се Дажбожа допомога наверталася на нас; і була держава та Руська од русів. А борусичі билися, і безперервна війна йшла всяк час і многі січі-битви, що вороги починали, і жодна не була пережита до кінця, як з римлянами, так і з готами. Тут Германаріх прийшов до нас і напав на нас. Отож розбиті ми були римлянами і настигнуті готами і (лишились) між двома огнищами тліти і згорати. А тут настала велика біда: жнива наші спалені, і нічого не лишилося, крім диму і попелищ. Тут бо прилетіла до нас птиця божеська і. сказала: «Відійдіть на північ і нападете на ворогів, коли вони підуть на села наші». Опісля так і було. Зробили вигляд, що йдемо на північ, а (потім) напали на них і розбили їх. Подолавши їх, пішли до них і стали станами по Дунаю. І римляни напали на нас, і побили багатьох. Хоч спішили вони нас обезглавити, а тако ми обезглавили їх. І тьма воїнів була обезглавлена... Великі сніги, холоди, голод мучили наших людей. Лише стаючи втікачами і лишаючись безо всього, вони немало натерпілися, бо незалеглести мали і ту творили...
6б
А по ста двадцяти роках брані готи, тиснені гунами і берендеями, відійшли на північ, поміж Рай-рікою і Двіною, і там осіли. Германаріх і Гуларіх привели їх па нові землі. Се бо гуни з берендеями і своїми отарами стали в тому краї. Там було багато коней, худоби, трава злачна і вода жива. Тут бо Гуларіх привів нові сили і відбив гунів з великими втратами, і пішов на нас. Тут і наші родичі зібралися на конях і кинулися на них. Зла січа тривала там тридцять днів. І руси пустили готів до землі своєї, бо ці обіцяли бути з нами. Важкі часи настали. Напали на нас римляни од Дунаю, греки з півдня, а готи з півночі і півдня. Та бо війна зла не ділила, а римляни сиділи в городах дунайських, на нас позирали і чекали. Та боротьба була тривала і нітрохи не угодна ж бо ні богам, ні людям. Але не мали іншого виходу, крім неї. Й обирали князів із отців, і ті були од осені до осені, і їм платили данину з полюддя, й остерігалися, коли водили отари свої, й обробляли землю для життя. Так жили і п'ятдесят літ вели боротьбу велику, щоденну проти гунів і готів, але не проти берендеїв. Коли став у них князем Саха, той, мудрий, почав миру шукати з русами і був наш друг. Беренда ходили тихо. Се гуни були крадіями, і боротьба з ними була важка. Вона тривала сто років. І гуни лишились на готській землі.
6в
Та се заявилися із Замор'я і почали городи будувати — Хорсун та інші поставили. Руськолані, яких роздирали смути, порядкували на півдні, а боруси — на півночі. І багато прийшлось пережити. Ті бо родаки не хотіли, щоб руські роди об'єдналися з руськоланню. Дві гілки роду звалися велика і мала борусь, а сурожці звалися Сурозькою руссю. І вели війну боруси. Тако була там не війна, а тривала ворожнеча між родами роздирала борусів на частини. Тому боруси не могли стати проти греків і наступу скіфів. Ті були жовтими, а руси були русими й блакитноокими. Сильна й неугавна війна продовжувалась, аж поки у сурожців не стало князів сильних, і греки дали вищтче ворогам, як і нам. Од отця Ора до Діра пройшло тисяча п'ятсот літ. Перси знали наші мідні мечі, так отож майстри їм сказали зробити залізні і брати коней, які нам сходять од богів. І була русколунь сильна і міцна, Бо те від Перуна одержали ми. Скільки раз виймали мечі і виходили проти ворогів і відкидали їх од своїх теренів отці од роду Орового, славного і сильного, який і Сірію воював, і Єгипет. А в ті давні часи у нас не було єдності, і лишились ми без Велеса, як віск. Той бо говорив нам, що повинні ходити прямо, а не криво. А того не слухалися. То перси забрали велику частину русів і загнали до Набсура. Не встереглися бо ті від ворогів, які напали на них — Адомор звався той. І пішли, похиливши голови свої під ворожі бичі, — то бо сильні загони напали з трьох сторін. А інші пішли з отарами до заходу Сонця і там пропали. Наші ж люди пішли на долини Набсурсара, потім на Сірію і Єгипет.
